Існує кілька версій походження назви села Карапчів Глибоцького райну. В одній з них розповідається, що коли турки проходили через ці землі, то збудували тут ясла для коней. Турецькою це звучить як «кара». Проте це ж слово з турецької можна і перекласти як чорний злодій, розбійник. Саме тому існує легенда, що місцеві жителі зобачивши мастистих коней турецького війська, любили й собі при нагоді привести такого коника до господи. Тому турки і прозвали так мешканців поселення. За третьою версією в цій місцевості колись простягалися широкі буйні ліси і лише стрічка Сірету оповивала їх. Ліси були настільки густими, що річка здавалася дуже темною, майже чорною. Тому й поселення дістало таку назву.
Чи так це, чи не так було, сказати важко. От тільки ліси тут і справді були. У XVIII ст. землі села Карапчів, що раніше належали правителю Теуту, викупила родина Григорча. І на території древніх лісів побудувала маєток і облаштувала прекрасний дендрологічний парк зі ставом, і острівком на ньому. Ліс був розташований біля старої великої торговельної дороги, яка повязувала Балтійське море з дунайськими портами, на лівому боці Сірету. Існують думки, що тут колись існувала корчма для мандрівників, станція для зміни коней, а також точка контролю та охорони, заснована ще за часів Олександра Доброго.
Родина Григорча відіграла величезну роль в становленні села.
Сьогоднішня церква села Карапчів була відбудована 1992 року на місці старої дерев'яної церкви, спорудженої в середині XVIII століття на території парку Григорчів. За церквою знаходилося кладовище (до 1924 року), а поруч, в кутку парку — ще й досі можна побачити фамільний склеп панської родини. Від парку під керівництвом інженера з Відня 1934 року пролягла дорога до лісу, обсаджена з обох сторін липами, привезеними з Австрії. Цю вулицю й нині називають «панською дорогою».
З приходом радянської влади, родина Григорчів покинула дім і евакуювалася закордон. Натомість у стінах білосніжного маєтку, збудованого знаним архітектором, професором Чернівецької крайової промислової школи Еріхом Кольбенгайєром, розмістилася військова частина із сім'ями офіцерів. Садиба стала казармою, а сад — полігоном.
Повернувшись через рік, пан, як то кажуть, мав що бачити: величезна бібліотека розкрадена, сторінки цінних книг використували для розпалу і як туалетний папір, а шкіряні палітурки, оздоблені позолотою — замість мішеней, на мармурових підвіконнях сікли м'ясо, а прямо на паркеті рубали дрова з рідкісних дерев парку.

 

Copyright 2015 Глибоцька РДА - Карапчів .
Templates Joomla 1.7 by Wordpress themes free
Версія сайту для
людей з вадою зору